Апрельский кризис, фабзавкомы, большевизм, матросы Кронштадт

всё о политике
Ответить
tenox
Сообщения: 147
Зарегистрирован: 10 мар 2010, 18:47

Апрельский кризис, фабзавкомы, большевизм, матросы Кронштадт

Сообщение tenox » 18 июл 2017, 00:45

В продолжении серии статей о классовой борьбе в Советской России (1917-1921) мы предлагаем вам наш подробный анализ апрельских событий 1917 г. Также в статье проводится экскурс в историю возникновения и становления Фабричных и заводских комитетов как непосредственных органов революции. Кроме этого, мы подвергли резкой критике тактику большевиков в подготовке захвата власти, попытались представить как бы действовали в той ситуации сегодняшние социальные революционеры и революционерки, а также останавливились на действиях Кронштадтского совета и матросов Кронштадта в той ситуации.

Март 1917 г., Россия. Официально страной правит Временное правительство, которое практически не имеет доверия у субъективно революционного пролетариата. Наряду с такими крупнобуржуазными институтами власти, как правительство со своими комиссарами и дума в стране, существуют советы, которые являлись смешанной формой мелкобуржуазной демократии и органов классовой борьбы пролетариата. Мелкобуржуазно-демократическое правление советов, состоявшее из меньшевистских и эсеровских профессиональных политиков, более или менее вынудило либеральную буржуазию и её политический персонал взять власть в свои руки и занять министерские посты. Таким образом, крупнобуржуазное Временное правительство не имело никакой другой опоры в обществе кроме советов и её мелкобуржуазно-демократического правления к которому питали демократические иллюзии большинство пролетариев и пролетарок в стране. Слабая русская буржуазия до Февральской революции находилась в тени царизма, сейчас она попала под сильное давление пролетарских, крестьянских и солдатских масс.

Временное правительство и мелкобуржуазно-демократическое правление советов продолжило империалистическую войну на стороне Франции и Англии. Взбунтовавшиеся солдаты во время Февральской революции в марте должны были опять подчиниться своим офицерам, которые в большинстве своём были ярыми противниками Февральской революции. Однако Временное правительство хотело контролировать бывших царских офицеров через своих комиссаров. Кроме того, в вооружённых силах появились армейские комитеты, в которых солдаты в большинстве своём выходцы из крестьян избирали представителей «крестьянской» партии эсеров. Т.е. в армии также было двоевластие. Верховное командование армии, пытаясь ввести представителей офицерского состава в солдатские комитеты, пыталось установить контроль над ними.

Временное правительство было фактически контрреволюционным ответом на Февральскую революцию, что стало очевидным после того, как оно продолжило империалистическую войну. Однако меньшевистские партийные марксисты пытались замаскировать этот очевидный факт. K меньшевистским поджигателям войны, которые ещё до Февральской революции в вопросе ведения империалистической бойни стояли на стороне царского государства (Плеханов, Засулич, Дейч), присоединились меньшевики, которые до свержения монархии отвергали войну (Дан, Церетели), но после стали призывать «защитить революцию» – на самом деле социально-реакционное российское государство – от Кайзеровской Германии. Только маленькая группа меньшевиков-интернационалистов вокруг Мартова продолжила дальше выступать против империалистической бойни.

Меньшевистское большинство свою поддержку войны пыталось прикрывать пацифистскими фразами о мире и «защите революции». Посредством такой идеологической обработки ещё можно было как-то уговорить солдат, которые в подавляющем большинстве были выходцами из крестьян, опять отправиться на фронт. Однако министр иностранных дел Временного правительства и ведущий политик русского либерализма Милюков даже и не думал о пацифистской маскировки империалистической войны. Милюков открыто говорил о покорении Константинополя, Северного Ирана и Западной Армении, а также о разделе Австро-Венгрии и Турции.

Эта шовинистская позиция Милюкова стала причиной маленького конфликта между мелкобуржуазно-демократическим правлением советов и Временным правительством, которое всячески пыталось прикрывать империалистическую войну Временного правительства пацифистскими фразами о мире. Однако в это противостояние между крупнобуржуазными и мелкобуржуазными политиками вмешались солдаты, рабочие и работницы Петрограда. 20 апреля в Петрограде начинаются массовые демонстрации вооружённых солдат, рабочих и работниц с требованиями отставки Милюкова и прекращения империалистической войны. Радикальные силы петроградского пролетариата и расквартированных в столице солдат пытались распространить недовольство либеральными вождями на всё Временное правительство и ещё в апреле 1917 г. свергнуть его. Была предпринята попытка захвата Мариинского дворца, в котором заседало Временное правительство, но в этот день, 20 апреля, правительство по причине болезни министра Гучкова собралось у него дома.

Апрельский кризис и концепция Ленина захвата политической власти

А что большевики? Большевистская партия во время Апрельского кризиса находилась ещё в фазе своего политического и идеологического перевооружения. До возвращения Ленина из Швейцарии партией правили Каменев и Сталин. В это время ведущие большевики больше не были представителями левого крыла мелкобуржуазной демократии. В марте 1917 г. Сталин и Каменев даже не мечтали начать подготовку партии для свержения Временного правительства и переходу к госкапиталистической диктатуре. Партия большевиков была готова при выполнении некоторых условий даже поддержать Временное правительство. Идеологическая уловка меньшевиков и эсеров прикрывать поддержку империалистической войны пацифистскими фразами и разглагольствиями о «защите революции» также была поддержана Каменевым и Сталином. Неудивительно, что в марте 1917 г. между большевиками и меньшевиками были сильные тенденции на объединение.

Однако в начале апреля из изгнания в Россию возвращается Ленин. Политический вождь большевизма, конечно, с ролью пятого колеса в телеге мелкобуржуазной демократии был не согласен. Ленин ориентировался на свержение Временного правительства как аппарата власти буржуазии и прихода к власти «пролетарского правительства», которое бы опиралось на деревенскую бедноту, и последующим созданием госкапиталистического режима. Идеология «демократической диктатуры рабочих и крестьян» была признана большевистским вождём устаревшей. Фактически он перенял идеологию Перманентной революции Троцкого! Для старых большевистских профессиональных политиков это было чересчур! В начале никто не хотел ничего слышать об идеологической переориентации Ленина. Однако Ленин в своей внутрипартийной борьбе опирался на радикальные и пролетарские силы внутри партии. Уже во время апрельского противостояния некоторые радикальные большевики принимали участие в попытке свержения Временного правительства. Ленин не одобрял эту попытку свержения Временного правительства, т.к. считал, что время для захвата политической власти ещё не наступило. Петроградский комитет большевиков 20 апреля был застигнут врасплох уличным движением рабочих, работниц и солдат против Милюкова и Временного правительства. Однако уже 21 апреля большевики призвали к демонстрации, чтобы взять под свой политический контроль социальное негодование рабочих, работниц и солдат. Эта демонстрация вылилась в мощное пролетарское уличное движение, хотя и находилась под политическим влиянием мелкобуржуазного радикализма. Крупнобуржуазная партия кадетов также мобилизовала 21 апреля своих контрреволюционных сторонников из числа офицеров, юнкеров и студентов на Невском проспекте. Произошли кровавые стычки между пролетарскими и мелкобуржуазными радикальными силами, с одной стороны, и контрреволюционными – с другой. Поводом послужила попытка офицеров вырвать из рук рабочих и работниц транспарант с лозунгом против Временного правительства.

В эти дни Милюков совместно с генералом Корниловым также планировали преподать протестующим рабочим, работницам и солдатам Петрограда кровавый урок. Это вынудило мелкобуржуазно-демократический Исполком Петроградского совета поставить под свой контроль все армейские части, находящиеся в городе. Одновременно с этим были запрещены все дальнейшие демонстрации. Пролетариат и взбунтовавшиеся солдаты Петрограда соблюдали перемирие и Апрельский кризис закончился без кровопролития.

Апрельский кризис был первым ожесточённым противостоянием между Временным правительством и рабочими, работницами и солдатами Петрограда. Массовые акции пролетариата подтолкнули мелкобуржуазно-демократическое правление советов ещё больше в сторону буржуазии. Буржуазия также нуждалась для защиты от рабочих, работниц и солдат в мелкобуржуазных демократах из рядов меньшевиков и эсеров. В противоположность к этому от Милюкова буржуазия и дипломатические представительства империалистических союзников постарались поскорее избавиться. С Милюковым на посту министра иностранных дел больше было невозможно продолжать империалистическую войну. 2 мая Милюков подаёт в отставку со своего поста, в то время как Центральный исполнительный комитет советов уже 5 мая принял постановление о вхождении «социалистов» в состав Временного правительства. В течение мая 6 мелкобуржуазных демократов-социалистов из числа меньшевиков, эсеров и народных социалистов заняли министерские посты во Временном правительстве.

Ленинская концепция объективно предусматривала использование классово-боевого пролетариата в качестве трамплина для захвата политической власти мелкобуржуазным радикализмом. Для своих политических манёвров Ленин также использовал усталость от войны солдат. Даже голод на селе верховный стратег большевиков пытался использовать для захвата политической власти. Он даже использовал национализм верхних слоёв нерусских нацменьшинств внутри России для ослабления русской буржуазии, Временного правительства и мелкобуржуазно-демократического правления советов. По отношению к советам ленинская концепция предусматривала замену власти меньшевиков и эсеров большевиками. Советы должны управляться не мелкобуржуазно-демократическими политиками, а мелкобуржуазно-радикальными профессиональными политиками. При этом Ленину удавалось опираться на растущее расхождение между пролетарским базисом советов и политическим меньшевистским и эсеровским правлением.

Фабзавкомы - детище революции

Пролетариат совершил Февральскую революцию не для того, чтобы привести согласно меньшевистским идеологическим шаблонам буржуазию к политической власти и потом начать прилежно производить прибавочную стоимость для неё. Пролетариат действовал исходя из своей глубокой нужды. И эта борьба не была окончена инсталляцией Временного правительства как органа буржуазии и помещиков, т.к. это правительство являлось маскировкой классового врага. Ещё в марте 1917 г. пролетариат начал борьбу за 8 часовой рабочий день. Конечно, эта борьба не находила никаких отголосок у буржуазии, Временного правительства и политиков меньшевистских «рабочих» партий. Однако именно это и является смыслом пролетарской классовой борьбы: навязывать классовому врагу вещи, которые не входят в его планы и расчёты. Борьба за 8-часовой рабочий день велась Фабричными и заводскими комитетами – органами, в которых пролетарская самоорганизация выразилась наилучшим образом.

14 марта Московский торгово-промышленный комитет крупной буржуазии постановляет. «Вопрос о 8-часовом рабочем дне не может быть рассматриваем как вопрос взаимного соглашения между предпринимателями и рабочими, так как он имеет значение государственное». (Панкратова А. М. Фабзавкомы России в борьбе за социалистическую фабрику., стр. 180 - М., 1923.) Так, буржуазия перенесла решение вопроса 8-часового рабочего дня на политиков. Но Временное правительство и мелкобуржуазно-демократическое правления советов были против 8-часового рабочего дня. Однако пролетариат почти на всех фабриках и заводах сам высказался за немедленное введение 8-часового рабочего дня тем, что после 8 часов производства прибавочной стоимости просто прекращал работу.

В апреле 1917 г. состоялась Конференция фабрично-заводских комитетов предприятий военной промышленности г. Петрограда. Конференция выработала Устав фабрично-заводских комитетов, наиболее интересными пунктами которого были: «От фабзавкомах исходят все распоряжения, касающиеся внутреннего распорядка закона (как-то нормировка рабочего времени, заработная плата, прием и увольнение рабочих, отпуски и т.п.) с уведомлением о том начальника завода или отдела. Все административные лица, как: начальники завода, начальники отделов и мастерских, все технические классные чины поступают на службу с согласия общезаводского комитета, который обязан заявления об их приеме огласить или на общем собрании всего завода, или через комитеты по мастерским.

Фаб.-зав. Комитет является органом, контролирующим деятельность заводского управления в области административно-хозяйственной и технической. В целях осуществления этого предварительного контроля, фаб.-зав. комитеты выделяет из своей среды представителя в административную организацию заводоуправления, в хозяйственный и технический комитеты, а также во все отделы завода, причем представителю фаб.-зав. комитета должны быть предоставлены для ознакомления все сметы по производству и расходам, а также все входящие и исходящие бумаги» (Панкратова А. М. Фабзавкомы России в борьбе за социалистическую фабрику, стр. 184 - М., 1923.).

23 апреля правительство идёт на уступки Фабзавкомам, по причине давления последних. Бюрократы из правительства принимают закон, согласно которому, с одной стороны, «дружественно» признаются Фабзавкомы, но с другой – их влияние сильно ограничивается. Однако Фабзавкомы не особенно интересовались бюрократическими законами. Каждый завод и фабрика принимали свой устав и брали себе столько прав сколько они смогли отвоевать в классовой борьбе. В мае движения Фабзавкомов приняло ещё более мощный характер. Все больше капиталистов должны были смириться с существованием фабричных и заводских советов. Буржуазная пресса начинает кампанию травли против движения Фабзавкомов и 8-часового рабочего дня и пытается солдат, большинство из которых были выходцами из крестьян, настроить против пролетарской классовой борьбы. Буржуазия пыталась представить рабочих и работниц как ленивых, ненасытных вредителей. Однако газеты рабочего движения поспешили объяснить солдатам мотивы пролетарской борьбы. Многие Фабзавкомы приглашали к себе делегатов от солдат, чтобы они смогли бы на месте удостоверится в истинных целях рабочих и работниц. В конце концов кампания буржуазии провалилась.

29 мая 1917 г. в Харькове Конференция фабрично-заводских комитетов возложила на фабзавкомы функции органов революции: «Фаб.-зав. К-ты как боевые революционные единицы должны стремиться к укреплению и упрочнению всех завоеваний революции» (Там же, стр. 184). Некоторые делегаты выступили за немедленную передачу всей власти на предприятиях фабзавкомам. С 30 мая по 5 июня 1917 г. состоялась общегородская конференция фабрично-заводских комитетов Петрограда. На конференции раздавались голоса с требованиями предоставления широких функций контроля для фабрично-заводских комитетов. Меньшевики пытались помешать этим планам и поставить фабзавкомы под контроль профсоюзов.

До 1917 г. профсоюзы в русском рабочем движении были относительно слабыми. В царской России профсоюзные организации были запрещены и государство вело против них борьбу. Вот что пишет об этом Исаак Дойчер: «Подавлением профсоюзного движения царизм непреднамеренно подталкивал политически активных рабочих в революционные организации. В то время как в Англии партия лейбористов была основана профсоюзами, русские профсоюзы с самого начала находились в тени политического движения. (Isaac Deutscher, Die sowjetischen Gewerkschaften (Советские профсоюзы), Frankfurt/M 1969, S. 27)

В дополнение к этому член группы Solidarity из Англии Морис Бринтон писал: «Проблема взаимоотношений между профсоюзами и российским рабочим движением была намного шире, чем себя представлял Дойчер. Профсоюзы в России образца 1917 г. отображали особенное развитие российского рабочего движения. С одной стороны, профсоюзы находились под контролем политических партий, которые рекрутировали функционеров из их рядов и использовали их как серую массу избирателей. С другой стороны, профсоюзное движение, после того как оно в каком-то роде после февраля 1917 г. возникло заново стало продвигаться вперёд сознательными рабочими. В правлении отдельных профсоюзов было много представителей интеллектуальной элиты, которые вначале склонялись к меньшевикам и эсерам, а позднее стали поддерживать большевиков» (Maurice Brinton, Die Bolschewiki und die Arbeiterkontrolle. Der Staat und die Konterrevolution, (Большевики и рабочий контроль. Государство и контрреволюция) Verlag ASSOCIATION GmbH, Hamburg 1976). Таким образом, профсоюзная бюрократия и функционеры политических партий, включая большевиков, были врагами фабричных и заводских комитетов, т.к. именно в них самоорганизация пролетарских масс выражалась самым непосредственным образом.

Дальше о взаимоотношениях между большевиками и фабзавкомами Морис Бринтон пишет: «На тот момент большевики делали ставку на расширение своего влияния как внутри профсоюзов, так и увеличения своих сторонников в фабзавкомах. Для достижения своих целей они в каком-то роде занимались двурушничеством. В профсоюзах, которые находились под сильным влияниям меньшевиков, большевики настаивали на автономии комитетов. В профсоюзах, которые находились под их контролем в этом вопросе, они были очень сдержанными. Важно понять, что с самого начала революции профсоюзы находились под строгим контролем политических организаций, которые использовали их в целях одобрения своей политики. Это и объясняет лёгкость с которой партии смогли позднее манипулировать профсоюзами» (Там же, стр. 34/35).

В треугольнике взаимоотношений между фабзавкомами, профсоюзами и политическими партиями проявились противоречия между самоорганизованной классовой борьбой (фабзавкомы) и институционализированным рабочим движениям (профсоюзы и политические «рабочие» партии). В странах с современной частнособственнической капиталистической экономикой профсоюзы являются социально-экономическими соуправляющими капиталистической эксплуатации, которые с промышленными боссами и государством договариваются об условиях этой эксплуатации. Политические «рабочие» партии, как правило, интегрированы в парламентскую систему правления, т.е. участвуют в организации социальной недееспособности рабочих и работниц со стороны профессиональных политиков и обеспечивают политическую поддержку капиталистической эксплуатации. Так это было и в России между Февральской и Октябрьской революцией. После того как сознание и действия рабочих и работниц всё больше радикализировалось, меньшевизм стал резко терять свою популярность, а мелкобуржуазно-радикальный большевизм становился всё более популярным, при этом большевизм был ни чем иным, как формой госкапиталистической социальной реакции на начальной стадии. Большевизм, исходя из тактических соображений, опирался на фабзавкомы, чтобы вначале свергнуть политическую и социальную власть буржуазии, а потом задушить пролетарскую самоорганизацию.

Пролетарская самоорганизации всегда содержит в себе диалектическое противоречие. Как правило, капитал, государство и институционализированное рабочее движение организуют пролетариат в интересах приумножения капитала. Только во время классовой борьбы происходит организация пролетариата ради своих интересов и потребностей. Февральская революция была мощнейшим пиком пролетарской самоорганизации, которая после образования фабзавкомов приняла их форму. Самостоятельно борющийся пролетариат является смертельной опасностью для капитала, государства и институционализированного рабочего движения. Все три вышеупомянутые буржуазные силы должны с помощью насилия и/или социальной демагогии задушить пролетарскую самоорганизацию, чтобы сохранить власть над пролетариатом. В промежутке между Февральской и Октябрьской революцией буржуазия, Временное правительство, меньшевистские политики и профсоюзная бюрократия открыто показали, что являются врагами пролетарской самоорганизации. Мелкобуржуазно-радикальное течение большевизма до Октябрьского переворота тактически и социально-демагогически опиралось на пролетарскую самоорганизацию, чтобы низвергнуть власть буржуазии, а потом, став госкапиталистической социальной реакцией, свернуть ей шею.

Пролетарская самоорганизация может избежать капиталистического разбития только если она упразднит капиталистическое товарное производство и разрушит буржуазное государство и таким образом перейдёт в бесклассовую самоорганизацию. Такое развитие в тогдашней России, исходя из объективных и субъективных предпосылок, было невозможным. Однако пролетарская самоорганизация вела борьбу в виде фабзавкомов и коллективного перенятия фабрик и заводов со стороны пролетариата, что учитывая уровень тогдашнего сознания и объективных условий могло привести только к мелкобуржуазно-коллективной форме товарного производства, хотя госкапиталистическая социальная реакция этого также не допустила.

Социально-революционная критика большевизма

Остановимся по подробнее на дальнейшем развитии взаимоотношений между классовой борьбой пролетариата и захватом политической власти со стороны мелкобуржуазно-радикального большевизма. Чтобы подвергнуть большевизм революционной критике мы бы хотели описать, что было необходимо социальным революционерам и революционеркам делать тогда с нашим сегодняшним уровнем сознания. Мы осознаём противоречивость такого метода. Социально-революционное сознание возникает не в пустом пространстве, а является теоретическим отображением революционного бытия. Кроме того, революционное сознание по необходимости всегда является немного консервативнее, т.к. теоретическое сознание является обобществлением прошедшего практического опыта. Уровень нашего сегодняшнего революционного сознания не в малой степени является результатом теоретического обобщения истории русской революции и послевоенного революционного кризиса в Европе 1918-1923 гг. Однако при всём этом основы нашей сегодняшней социально-революционной позиции тенденциально и потенциально можно было встретить у российских анархистов и немецких/голландских левых коммунистов и сторонников коммунизма рабочих советов. Если мы решились противопоставить большевизму наше сегодняшнее революционное сознание, то хотя это и является противоречивым методом, но и не совсем антиисторически и высосано из пальца.

Конфликт между субъективно революционным пролетариатом и контрреволюционным Временным правительством мог бы только всё более углубляться. Идеологические попытки мелкобуржуазных демократов унять дальнейшую радикализацию пролетариата становились всё более беспомощными. Однако радикализация пролетариата усилила позиции большевиков в советах, профсоюзах, фабричных заводских и солдатских комитетах. Позиции большевиков также усилились в парламентских органах официальной демократии. Большевизм принимал активное участие в парламентаризме буржуазии, например, в выборах в городскую думу. В этих выборах принимали участие все партии входящие в советы и кадеты. К тому же большевики требовали проведения выборов в учредительное собрание. Созыв буржуазного парламента активно поддерживался партией кадетов, чтобы предотвратить земельную реформу, т.к. вопрос земельной реформы должен был стать предметом обсуждения учредительного собрания. С одной стороны, лозунгом большевиков был «Вся власть советам!», а с другой – они поддерживали скорейший созыв учредительного собрания.

Социальные революционерки и революционеры в такой революционной ситуации, которая тогда царила в России, призвали бы к бойкоту крупнобуржуазного парламентаризма. Разумеется, социальные революционеры и революционерки не участвуют в парламентском политтеатре и в нереволюционные времена, но к бойкоту парламентских выборов они должны призывать только во время революционной ситуации. Кроме того, в той ситуации социальные революционерки и революционеры с сегодняшним нашим уровнем сознания, что конечно невозможно, это мы знаем сами, выступили бы против любой мистификации существующих тогда советов. Они бы подвергли резкой критике тенденции мелкобуржуазного парламентаризма внутри советов и держали бы дистанцию ко всем партиям, входящим в советы. Одновременно с этим они поддержали бы прогрессивные тенденции советов как тенденциальных органов классовой борьбы пролетариата. Всё это частично делали некоторые российские анархисты и анархистки. Однако в противоположность к ним социальные революционеры и революционерки не питали бы никаких иллюзий к мелкокрестьянскому населению и её аграрному движению. Этот критический подход к движению мелких крестьян и крестьянок стал частью анализа русской революции левых коммунистов и коммунистов рабочих советов. Однако в тогдашней России не иметь каких-либо иллюзий по отношению к мелким крестьянам и их мелкобуржуазному аграрному движению означало бы признать тот факт, что русская революция могла бы только иметь контрреволюционный исход. Таким образом, тогдашние социальные революционеры и революционерки с сегодняшним нашим сознанием призвали бы к мужественной борьбе, которую они могли только проиграть, но это поражение было бы важным для мирового революционного процесса. Однако в объективно безнадёжной ситуации можно лучше бороться, если мечтать о невозможной победе. Анархизм со своими социально-романтическими тенденциями не очень беспокоился об объективных условиях борьбы, но именно эти тенденции сделали его самым радикальным течением революции, которое объективно не имело шансов победить, однако до самого трагического конца вела борьбу против всех сил капиталистической реакции, включая большевиков.

Таким образом, настоящая социальная революция в тогдашней России могла только потерпеть поражение. Русская буржуазия социально и политически была слишком слабой, чтобы решить кризис государства социально-реакциными методами. Так, кризис российского государства социально-реакционными методами разрешили большевики тем, что они вначале демагогически опирались на пролетарскую классовую борьбу, стремление солдат к миру и малоземелье мелких крестьян, чтобы захватив политическую власть, установить госкапиталистический режим в стране. Посредством своей социальной демагогии мелкобуржуазно-радикальные политики обманывали не только рабочих, работниц, солдатов и крестьян, но и себя. Только посредством этого самообмана они нашли достаточно сил в борьбе против буржуазии и их политических и военных прислужников. В борьбе между мелкобуржуазным радикализмом и частнокапиталистической социальной реакцией «пролетарско-революционная» маска большевизма производила эффект героического самообмана.

Однако большевистская стратегия использовать пролетарскую классовую борьбу для захвата политической власти таила в себе также большую опасность для них. Пролетариат начинает бороться тогда, когда противоречия и противоположности по отношению к капиталу и государству становятся невыносимыми. Однако политическая партия может успешно захватить власть, когда она имеет объективно достаточно сил и чувствует себя достаточно сильной для этого. Петроград на тот момент опережал всю страну. В столице начиная с июля сложилась ситуация, когда пролетарии, пролетарки и солдаты были готовы вести борьбу против Временного правительства, но большевистская партия ещё недостаточно окрепла для взятия политической власти. Большевики стали сдерживать рабочих, работниц и солдат. Так, радикальные рабочие и работницы стали отворачиваться от большевиков и начали сближаться с анархистами. Лозунг анархистов и анархисток на тот момент гласил: «В феврале мы не нуждались в партии, чтобы свергнуть царя. Тем более она не нужна нам, чтобы свергнуть Временное правительство сейчас!»

Кронштадт – радикальный оплот революции

Таким образом, большевики были заняты по горло тем, чтобы пролетарская классовая борьба в Петрограде и в морском городе-крепости Кронштадт не достигла уровня социального взрыва, до того как мелкобуржуазно-радикальные партийные политики созреют для захвата политической власти. Особенно быстро процесс радикализации проходил у матросов Кронштадта, которые становятся одними из наиважнейших генераторов импульсов революции. Из-за давления матросов в Кронштадтском совете классово-боевые тенденции были сильнее, чем мелкобуржуазно-демократические. Поэтому буржуазия и мелкобуржуазные демократы объединёнными силами начали кампанию травли против Кронштадта - большевики со своей стороны старались сдерживать матросов.

В мае 1917 г. в Кронштадте и вокруг него разразился конфликт. 16 мая общее собрание Кронштадтского совета утвердило резолюцию, в которой говорилось: «Единственной властью в городе Кронштадте является Совет рабочих и солдатских депутатов». Совет переходит к действию и устраняет от дел комиссара Временного правительства, кадета Пепелеяева. Однако всероссийское мелкобуржуазно-демократическое правление советов не хотело принять факт отстранения комиссара правительства в Кронштадте. Большевики также настаивали в Кронштадтском совете пойти на уступки в реальном конфликте, но продолжить принципиальную борьбу за «власть советов». 24 мая такое же решение принял Кронштадтский совет. Однако матросы Кронштадта не были готовы к такого рода тактическим играм. Они оказали такое давление на совет, что ему пришлось спустя день подтвердить своё решение перед Временным правительством и мелкобуржуазно- демократическим правлением Петроградского совета.

Мелкобуржуазные демократы из правительства и правления Петросовета потребовали от матросов Кронштадта передать Временному правительству 80 социально-реакционных офицеров, которые были взяты под арест после начала в феврале вооружённого восстания в городе. Однако матросы Кронштадта упорно отказывались выдавать арестованных офицеров контрреволюционному правительству считая, что следствие и суд над арестованными есть внутреннее дело Кронштадта. В конце концов они дали уговорить себя большевикам и вместе с этим мелкобуржуазным демократам, Временному правительству и буржуазии. Они передали находящихся под арестом офицеров контрреволюционному правительству, которое, конечно, отпустило всех на волю.
За социальную, антиполитическую и антинациональную самоорганизацию пролетариата!
http://tenox.livejournal.com/

Аватара пользователя
павел карпец
Сообщения: 2571
Зарегистрирован: 23 дек 2013, 18:39

Re: Апрельский кризис, фабзавкомы, большевизм, матросы Кронш

Сообщение павел карпец » 23 июл 2017, 14:47

В продолжении серии статей о классовой борьбе в Советской России (1917-1921) мы предлагаем вам наш подробный анализ апрельских событий 1917 г. Также в статье проводится экскурс в историю возникновения и становления Фабричных и заводских комитетов как непосредственных органов революции. Кроме этого, мы подвергли резкой критике тактику большевиков в подготовке захвата власти, попытались представить как бы действовали в той ситуации сегодняшние социальные революционеры и революционерки, а также останавливились на действиях Кронштадтского совета и матросов Кронштадта в той ситуации.
tenox
Очень хорошая статья , но вот заинтересовал меня один момент - пытаясь представить как бы действовали в той ситуации сегодняшние социальные революционеры и революционерки , вы подвергли резкой критике тактику большевиков в подготовке захвата власти , но при этом вы совершенно не подвергли критике тактику большевичек . Почему ? Заранее спасибо за ответ .

Дубовик
Сообщения: 7186
Зарегистрирован: 14 дек 2007, 23:33

Re: Апрельский кризис, фабзавкомы, большевизм, матросы Кронш

Сообщение Дубовик » 23 июл 2017, 18:22

К сожалению, автор также оставил в стороне вопрос о том, как действовали матроски Кронштадта в той ситуации.

hil-hil
Сообщения: 3001
Зарегистрирован: 11 дек 2007, 13:09

Re: Апрельский кризис, фабзавкомы, большевизм, матросы Кронш

Сообщение hil-hil » 27 июл 2017, 10:22

вчера прочитал маленькую книжку "Бій під Крутами" , вот по теме (на украинском)
Скрытый текст: :
Жовтнева революція 1917 року в Росії, її передумови та перебіг
Побутує думка, що початок XX сторіччя Російська імперія, у складі якої на той час перебувала Україна, зустріла, демонструючи значне економічне зростання. Так міркувало в той час багато європейських та російських аналітиків. Наприклад, французький економіст Едмон Тері ще в 1914 році заявляв, що коли б Росія розвивалася так само, як між 1900-м і 1912 роками, то, ймовірно, до середини XX сторіччя Російська імперія могла б «домінувати в Європі як у політичному, так і в економічному та фінансовому відношенні».
Звичайно, було б неправильно заперечувати той факт, що всього за п'ятдесят років свого розвитку капіталізм істотно просунув Росію вперед в економічному, головним чином у промисловому, відношенні, адже усім відомо, що незадовго до початку Першої світової війни Російська імперія посідала п'яте місце у світі (після Франції) за загальним рівнем виробництва промислової продукції. При цьому темпи зростання промисловості Росії в 90-х роках XIX сторіччя і у передвоєнні роки були досить високими. Вищими, ніж, наприклад, у США. І все ж, незважаючи на таку в цілому позитивну динаміку, відставання Росії від передових країн Заходу було досить значним. У першу чергу в індустріальному відношенні. Такий стан справ зберігався і навіть посилювався в перше десятиліття XX сторіччя. Відомий учений, творець періодичної системи елементів Д. І. Менделєєв оцінював відставання Росії, наприклад від США, як десятикратне. А за показниками випуску основних видів промислової продукції на душу населення Росія в 1913 році була на рівні Іспанії, тоді найбільш відсталої країни в Європі.
З огляду на це можемо сказати, що російський капіталізм так і не зміг вирішити завдання індустріалізації країни. Все, що він зміг зробити, це лише закласти її основи. При цьому індустріальний прогрес був куплений надто великою ціною, зокрема руйнацією села. В цілому, тут можемо бачити ті процеси, що їх пізніше повторила у більш потворному вигляді радянська влада. Капіталістичні методи господарювання також не торкнулися найбільшого в світі державного сектору, представленого, головним чином, державними заводами, які працювали на оборону. Ні для кого не секрет, що царська Росія не мала розвиненого машинобудування, навіть товарами народного споживання промисловість Росії, всупереч загальнопоширеним уявленням, забезпечувала народ далеко не повністю. Наприклад, однією з найбільш розвинутих галузей виробництва у той час була текстильна промисловість, проте сільське населення імперії у величезній масі своїй носило домотканий одяг. А що стосується технічних новинок і досягнень, які тоді широко використовувались у Європі, тут справи йшли ще гірше. Капіталізм не встиг перебудувати на буржуазний лад сільське господарство – головну галузь народного господарства Росії. У ньому все ще переважали форми примітивного капіталізму, не кажучи вже про засилля залишків кріпацтва – одного з найгірших проявів архаїчного феодалізму. Саме тут слід шукати причину подальших революційних подій, котрі згодом струснули будову Російської імперії.
Коли мова заходить про економіку Росії перед початком Першої світової війни, найчастіше ми чуємо, що в передвоєнні роки, тобто з 1909-го по 1913 рік, Росія щорічно вивозила на експорт від дев'яти до чотирнадцяти мільйонів тонн зернових, тобто була великим експортером зерна. Крім того, на основі порівняння особистого споживання міського населення в Росії і США у 1913 році видно, що Російська імперія за цими показниками майже не поступалася американцям. Однак подібне порівняння не віддзеркалювало справжнього стану речей. Насправді величезна частина сільського населення імперії систематично недоїдала, жила в бідності, злиднях, була приречена на неосвіченість і неуцтво. До того ж, у 1911 році вибухнув черговий неврожай, який охопив двадцять губерній європейської частини Росії, в тому числі й деякі райони України. Тоді, згідно з офіційними даними, голодували і потребували продовольчої допомоги близько двадцяти мільйонів чоловік. З огляду на цей факт зрозуміло, що експорт зернових Росія здійснювала за рахунок недоспоживання, недоїдання широких народних мас, а не через надлишок сільськогосподарської продукції. «Самі недоїмо, а вивеземо» – саме такою була теза творців економічної політики того часу.
А далі ситуація лише погіршувалась. Монополістична концентрація промисловості і фінансів Російської імперії з початком Першої світової війни досягла справді величезних масштабів. Одночасно з цим війна, успіхи у якій були для Російської імперії більш аніж сумнівними, призвела до дезорганізації промисловості. Так, відомо, що з 9750 наявних в імперії великих підприємств до 1917 року не діяло 3884. Не кращим чином справи йшли й у сільському господарстві, де збір зернових культур зменшився у порівнянні з 1913 роком на 260 мільйонів тонн. Перебували у стані колапсу транспорт та багато інших галузей промисловості.
Ще однією з причин майбутньої революції можемо назвати, окрім занепаду сільського господарства і промисловості, земельне питання, яке не менш гостро стояло у переважній більшості європейських регіонів імперії, в тому числі й в Україні. Станом на 1905 рік у Російській імперії тридцять тисяч великих поміщиків володіли сімдесятьма мільйонами десятин землі, у той час як десять з половиною мільйонів селянських дворів, які нараховували близько ста десяти мільйонів чоловік, мали у своєму розпорядженні сімдесят п'ять мільйонів десятин. Провівши нехитрі розрахунки, отримуємо результат: на одну поміщицьку родину припадало в середньому дві тисячі десятин землі, а на селянський двір – від семи до п'ятнадцяти десятин. Проте навіть такий результат не висвітлює справжнього стану речей – документи тієї епохи свідчать, що у половини селянських родин було в користуванні по одній десятині. А якщо взяти до уваги той факт, що на початку XX сторіччя саме земля годувала селян, залишаючись єдиним джерелом прибутку, стає зрозумілим – питання перерозподілу земельних ресурсів напередодні революції стояло винятково актуальним.
Третім чинником, який призвів до революційної ситуації, безумовно, стала вже згадувана нами Перша світова війна. Неодноразові мобілізації, що їх проводила влада царської Росії, намагаючись утримати свої позиції на фронтах, ще більше погіршували становище селянства. Відомо, що до 1917 року серед селян нараховувалось 30 % безкінних, 34 % безінвентарних, 15 % безпосівних дворів. Народ зубожів, а війна вимагала все нових жертв, які, втім, не покращували ситуації на фронтах. Бойові дії викликали величезні втрати, чим і зажили недоброї слави в народі.
Як наслідок усього, про що згадувалось вище, в столиці Російської імперії Петрограді у 1917 році відбулась так звана Лютнева революція. Цар Микола II змушений був зректись престолу, передавши повноваження Тимчасовому уряду. Росія розпочала шлях до падіння імперії і появи на її просторах нових державних утворень.
Однак у лютому 1917 року низка революційних потрясінь, які мали струснути величезну країну, лише починалася. Дуже скоро з'ясувалось, що новий уряд не міг вирішити проблем, які стояли перед країною, а економіка вперто агонізувала й далі. І хоч випуск валової продукції промисловості скоротився на початку 1917 року, в порівнянні з 1916-м, на 36,4 %, з березня по жовтень 1917 року було зупинено ще 800 підприємств. Різко скоротилася виплавка чавуну, сталі, видобуток вугілля і нафти. До осені на Уралі, в Донбасі та інших промислових центрах не працювала половина існуючих підприємств. Це призвело до того, що, незважаючи на мобілізацію, серед населення почалось масове безробіття. Одночасно зростала дорожнеча продуктів харчування. Реальна заробітна плата робітників упала на 40–50 % у порівнянні з 1913 роком. Не покращували стану справ і численні спроби уряду владнати ситуацію за допомогою випуску в обіг нових грошових знаків. І якщо від початку Першої світової війни до лютого 1917 року приріст грошової маси в державі склав понад 8,2 мільярда карбованців, то в лютому – жовтні цього ж року ця цифра сягнула 9,5 мільярда карбованців, а кредитна емісія покривала 65,5 % видатків бюджету. Швидко зростав і державний борг Російської імперії, який до жовтня 1917 року налічував уже понад 50 мільярдів карбованців, з яких іноземним державам Росія заборгувала понад 11,2 мільярда карбованців.
Саме у цей момент, підкреслюючи неспроможність Тимчасового уряду опанувати ситуацію та його слабкість, по всій країні почали масово створюватись нові органи управління – так звані Ради робітничих та солдатських депутатів. І якщо у березні 1917 року в містах і губерніях Російської імперії існувало близько шестисот Рад, то напередодні жовтневого заколоту діяло вже 1429 подібних зібрань. Серед них 706 являли собою об'єднані Ради робітничих і солдатських депутатів, 235 були Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів, 33 – Радами солдатських депутатів. Перші 974 Ради становили всеросійську організацію, керовану Центральним Виконавчим Комітетом Рад робітничих і солдатських депутатів першого скликання. Решта 455 були селянськими Радами і об'єднувалися у Ради селянських депутатів обраним на І Всеросійському з'їзді Рад селянських депутатів Комітетом.
Поява Рад призвела країну до фактичного двовладдя. Крім Рад були створені фабрично-заводські комітети, професійні спілки, загони робітничої міліції та червоної гвардії. Почалося швидке зростання чисельності соціалістичних партій, а їхнє керівництво, відчуваючи майбутню можливість перехопити владу, масово поверталось з еміграції та заслання, у яке його спровадив раніше царський уряд. І найбільш рішучими діями на цьому терені відзначилась, безумовно, більшовицька партія В. Ульянова (Леніна) – РСДРП(б). Майбутній вождь світового пролетаріату краще за інших прорахував користь від стрімких і рішучих дій, що й дало свої результати – більшовики, які мали у своєму складі на час Лютневої революції близько 24 тисяч чоловік, на кінець квітня 1917 року налічували вже понад сто тисяч «багнетів».
За кілька місяців до жовтневого перевороту у своїх «Квітневих тезах» В. Ленін, не закликаючи до негайного повалення Тимчасового уряду, висунув вимоги демократичної перебудови державного ладу і переходу всієї влади в руки Рад, які тоді ще не контролювалися більшовиками. Саме цієї пори країною прокотилася ціла низка політичних криз.
Першою була квітнева криза, викликана публікацією 18 квітня (1 травня) ноти міністра закордонних справ Мілюкова. У ній голова МЗС Тимчасового уряду повідомляв про намір Російської імперії вести війну далі до переможного кінця. Необережне висловлювання міністра призвело до створення 5 (18) травня першого коаліційного Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Є. Львовим. До складу цього уряду, разом з кадетами і октябристами, увійшли меншовики І. Г. Церетелі та М. І. Скобелев, а також есери О. Ф. Керенський і В. М. Чернов. На деякий час Ленін мусив приховати свої амбіції – на Першому Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, який відбувся 3 (16) червня в Петрограді, більшовики мали лише 105 голосів, у той час як меншовики – 248, а есери – 285. Унаслідок цього з'їзд більшістю голосів прийняв резолюцію про довіру Тимчасовому уряду.
Незважаючи на рішення з'їзду, більшовики продовжували діяти. Вже 18 червня (1 липня) розпочалась червнева криза, під час якої близько 500 тисяч робітників і солдатів вийшли на демонстрацію під гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть війну!», «Геть десять міністрів-капіталістів!». Однак і цей, організований більшовиками на чолі з В. Леніним захід зазнав поразки, що призвело 2(15) липня до липневої кризи. Події розгорталися
все стрімкіше. 4(17) липня прихильники Тимчасового уряду розстріляли в Петрограді демонстрацію робітників і солдатів, які вимагали переходу влади до рук Рад. У відповідь на претензії більшовиків контрольований есерами і меншовиками ВЦВК Рад заявив: «Ми визнали Тимчасовий уряд урядом порятунку революції. Ми визнали за ним необмежені повноваження і необмежену владу».
Тимчасовий уряд розпочав репресії проти більшовиків, закриваючи деякі їхні газети і ухваливши заарештувати й судити В. Леніна. Той разом із колегою по партії Зинов'євим змушений був перейти на нелегальне становище: під виглядом фінського косаря переховувався до серпня у селищі Розлив, після чого втік до Фінляндії.
Тим часом у Петрограді 24 липня (6 серпня) закінчилося формування другого коаліційного уряду під головуванням О. Керенського, а вже наступного дня розпочався так званий Корніловський заколот.
Суть заколоту полягала в тому, що 25 серпня (7 вересня) верховний головнокомандувач російської армії генерал Лавр Георгійович Корнілов послав війська, зокрема 3-й кінний корпус генерала Кримова, на Петроград, зажадавши відставки Тимчасового уряду та виїзду Керенського з країни. Міністри-кадети, у свою чергу, 27 серпня (9 вересня) подали у відставку на знак солідарності з Корніловим. У відповідь на заколот Керенський оголосив Корнілова бунтівником і усунув з посади верховного головнокомандувача, приготувавшись до протистояння. Тим часом ЦК РСДРП(б) звернувся до робітників і солдатів Петрограда із закликом стати на захист революції. За три дні до загонів червоної гвардії записалося 15 тисяч петроградських робітників. Окрім червоногвардійців проти військ Корнілова були відправлені солдати революційних частин петроградського гарнізону і моряки Балтійського флоту. Крім того, більшовицькі агітатори розкладали зсередини вірні Корнілову частини. Слід зауважити, що кожне слово посланців Леніна знаходило розуміння серед людей, втомлених довгою і кровопролитною війною. Так, вони стомилися і хотіли лиш одного – покинути зброю і повернутись до своїх домівок. Хіба ж могли солдати, котрі слухали більшовицьких агітаторів, здогадуватися що ті зовсім скоро кинуть їх у вир ще кривавішої війни?
А Петроград активно готувався до оборони. Завдяки спільним зусиллям більшовиків і Тимчасового уряду до ЗО серпня (12 вересня) рух корніловців було зупинено. Генерал Кримов застрелився, а генерали Корнілов, Лукомський, Денікін, Марков, Романовський, Ерделі та інші були заарештовані. Ранком 31 серпня (13 вересня) у Петрограді було оголошено про придушення заколоту.
Корніловський заколот зіграв у першу чергу на руку саме більшовикам і В. Леніну. Він призвів до радикалізації Рад та їх переходу на бік більшовиків, які тепер відчули, що цілком здатні взяти владу в Російській імперії до своїх рук. На захист такого твердження свідчить хоча б такий факт: якщо на час заколоту більшовики контролювали Ради Іваново-Вознесенська, Риги, Кронштадта, Орєхово-Зуєва, Красноярська, Катеринослава і Луганська, то в результаті перевиборів до Рад, кампанія на користь яких була розгорнута більшовиками після заколоту Корнілова, вони отримали більшість ще й у Радах Брянська, Самари, Саратова, Царицина, Мінська, Києва, Ташкента та інших міст. Станом на 1 (14) вересня ВЦВК Рад отримав від 126 місцевих Рад вимогу взяти владу, і навряд чи слід пояснювати, якою політичною силою така вимога була ініційована. І хоча Ради селянських депутатів були більшовизовані поки що меншою мірою, до їхньої думки не надто прислухались – більшовики знову висунули гасло «Вся влада Радам!».
У змаганні за електорат значною мірою допомагали більшовикам такі гасла, як «Мир – народам», «Земля – селянам», «Фабрики – робітникам». Удаючись до банального популізму, РСДРП(б) успішно застосовувала ці формули, добре розуміючи, чого найбільше потребує стомлена війною і політичною кризою країна. І вибір більшовиків виявився правильним. Завдячуючи саме їхнім зусиллям, Тимчасовий уряд від початку вересня 1917 року почав агонізувати.
1 (14) вересня Тимчасовий уряд, не чекаючи на рішення Установчих Зборів, проголосив Росію республікою. Зі свого складу уряд виділив Директорію, або Раду П'яти, на чолі з О.Ф. Керенським. Зазначена Рада не мала в своєму складі кадетів, яких було звинувачено в інспірації Корніловського заколоту. ВЦВК, що перебував під контролем есерів і меншовиків, скликав 14 (27) вересня Демократичну нараду, яка включала делегатів від Рад, профспілок, організацій армії і флоту, кооперацій, національних установ тощо. Рішенням Демократичної наради 25 вересня (8 жовтня) було створено новий коаліційний уряд у складі 6 міністрів-капіталістів і 10 міністрів-соціалістів.
Справжній крах Російської імперії розпочався дещо пізніше. На початку жовтня Керенський зробив нову спробу замінити «ненадійні» військові частини, які перебували у столиці. Скоріш за все, не розуміючи, до яких наслідків ця спроба призведе, голова Тимчасового уряду видав наказ про відправлення на фронт двох третин Петроградського гарнізону. І наслідки не забарились – наказ Керенського відразу ж спровокував конфлікт між урядом та столичними полками, які, звичайно ж, не бажали вирушати на фронт. Саме з цього конфлікту, як стверджував згодом Лев Троцький, фактично і розпочалося повстання, яке згодом радянська пропаганда нарече Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Але про все за порядком.
Одразу після виходу наказу Керенського депутати петроградської Ради від гарнізону апелювали до Ради, робоча секція якої виявилася так само мало зацікавленою в ротації військових частин, як і самі солдати. 18 жовтня Рада представників полків, за пропозицією Троцького, прийняла резолюцію про непідкорення гарнізону Тимчасовому уряду. Згідно з цим рішенням, виконуватися могли тільки ті накази штабу військового округу, які були підтверджені солдатської секцією петроградської Ради.
Слід сказати, що намір очолити збройне повстання більшовики висловили ще на VI з'їзді партії, на початку серпня 1917 року. Але тоді загнана в підпілля більшовицька партія була позбавлена можливості підготувати заколот. Робітники, які співчували більшовикам, були роззброєні, а їхні військові організації – оголошені поза законом. Крім того, Тимчасовий уряд, розуміючи всю небезпеку, яку таїли підконтрольні більшовикам полки петроградського гарнізону, дали наказ їх розформувати. Можливість знов озброїтися з'явилась у більшовиків лише в дні Корніловського заколоту, але одразу після його придушення ті, хто готував збройний путч, на деякий час зменшили активність, покладаючи надії на мирний розвиток подій. Лише в 20-х числах вересня, після того, як більшовики очолили петроградську і московську Ради, після провалу Демократичної наради, В. Ленін знову заговорив про повстання, тож 10 (23) жовтня Центральний Виконавчий Комітет прийнятою резолюцією поставив питання необхідності збройного перевороту на порядок денний. 16 (29) жовтня розширене
засідання ЦБК, за участю представників районів, підтвердило своє рішення. Ще раніше, 9 (22) жовтня 1917 року, праві соціалісти внесли на засідання петроградської Ради пропозицію створити Комітет революційної оборони для захисту столиці від німецької регулярної армії, яка у той час небезпечно наблизилась до столиці. За задумом ініціаторів створення Комітету, новостворений орган повинен був залучити й організувати робітників для активної участі в обороні Петрограда. Більшовики швидко скористались такою сприятливою для них нагодою, вбачаючи у ній можливість легалізації робочої червоної гвардії, її озброєння та навчання.
Здобувши більшість у петроградській Раді, ліві соціалісти фактично відновили в країні двовладдя, і протягом двох тижнів дві влади відкрито мірялися силами: Тимчасовий уряд наказував полкам виступити на фронт, а Рада призначала перевірку наказу і, встановивши, що продиктований він не стратегічними, а політичними мотивами, наказувала полкам залишатися в місті. Командувач військового округу забороняв видавати робітникам зброю з арсеналів Петрограда й околиць, а Рада виписувала ордер, і зброя видавалася.
У відповідь на такі дії більшовиків Тимчасовий уряд спробував озброїти своїх прихильників гвинтівками з арсеналу Петропавлівської фортеці, але інформація про ці дії швидко поширилась містом, і Рада використала свої повноваження для припинення видачі зброї. Закріплюючи свій успіх, 21 жовтня Рада солдатських депутатів у прийнятій резолюції визнала себе єдиною легітимною владою. У відповідь на такий крок Керенський намагався викликати до столиці війська з фронту і з віддалених військових округів, але досить скоро він зрозумів, що його задум приречений на провал. Військових частин, які зберігали вірність Тимчасовому уряду, було тепер ще менше, ніж у серпні. І хоч командири дивізій і полків виконували накази Керенського, представники петроградської Ради зустрічали колони вояків на далеких підступах до столиці, після чого одні з них повертали назад, інші поспішали до Петрограда уже як прихильники Ради.
Зауважимо, що до збройного повстання у жовтні 1917 року готувались не лише очолювані В. Леніним більшовики. їхні опоненти – праві соціалісти і кадети – теж призначали повстання. Спочатку його датою було 17, потім 20 і 22 жовтня. Керенський, якого, безумовно, повідомили про такі плани, невпинно готувався протистояти заколотникам. Але переворот, який стався в ніч на 25 жовтня, став несподіванкою для всіх. Скоріш за все, це відбулось тому, що Тимчасовий уряд уявляв його собі зовсім інакше. Всі чекали повторення липневих подій, озброєних демонстрацій полків гарнізону, колон робітників на вулицях і майданах, тільки цього разу з наміром заарештувати уряд і захопити владу. Але, як ми знаємо, ніяких демонстрацій не відбулось, та й гарнізон майже не був задіяний. Загони робітничої червоної гвардії і матросів Балтійського флоту просто завершували давно розпочату петроградською Радою роботу з перетворення двовладдя на єдиновладдя. Вони швидко звели розведені за наказом Керенського мости, роззброїли виставлені урядом караули, взяли під свій контроль вокзали, електростанцію, телефон і телеграф. Усе це сталося без єдиного пострілу, спокійно і методично. Члени Тимчасового уряду на чолі з Керенським, які тієї ночі були на своїх робочих місцях, довго не могли зрозуміти, що відбувається: в Зимовому палаці відключили телефони, припинив діяти телеграф, нарешті пропало світло.
Невеликий загін юнкерів на чолі з народним соціалістом В. Б. Станкевичем спробував був відбити телефонну станцію, але зазнав невдачі. Не досягли успіху й інші спроби протистояти більшовикам. Тож на ранок 25 жовтня (7 листопада) під контролем Тимчасового уряду залишався лише Зимовий палац, оточений загонами червоної гвардії, яка готувалась до штурму.
Незважаючи на те, що війська проігнорували вимоги Керенського прийти на допомогу, сили захисників Тимчасового уряду були досить потужними, як для оборони окремо взятої будівлі. Вони складалися з чотирьохсот бійців третьої Петергофської школи прапорщиків, п'ятисот бійців другої Оранієнбаумської школи прапорщиків, а також двохсот багнетів ударного жіночого батальйону і двохсот донських козаків. Були у розпорядженні Керенського також окремі юнкерські й офіцерські групи з Миколаївського інженерного, артилерійського та інших училищ, загін «Комітету калік воїнів і георгіївських кавалерів», загін студентів, батарея Михайлівського артилерійського училища – всього до двох тисяч бійців, яких було посилено кулеметами, чотирма броньовиками і шістьма гарматами. Рота самокатників за постановою батальйонного комітету пізніше була відведена з позицій, однак до цього часу гарнізон палацу посилився ще на триста бійців за рахунок батальйону інженерної школи прапорщиків.
Близько 19-ї години 25 жовтня в Зимовий палац пройшов комісар Петроградського військово-революційного комітету Григорій Чудновський з групою парламентарів. Від імені повсталих йому було доручено пред'явити Тимчасовому уряду ультиматум з вимогою здатися. Цікавим є той факт, що Чудновський був знайомий з командирами залоги Зимового палацу Пальчинським і Рутенбергом, тож коли юнкери хотіли його заарештувати, Пальчинський наказав відпустити парламентера. Дещо пізніше Чудновський ще раз проходив у палац для ведення переговорів, а далі заговорила зброя. О 21-й годині відбувся знаменитий холостий постріл з носової гармати крейсера «Аврора». Крім того, Зимовий палац, було обстріляно з гармат Петропавлівської фортеці. Близько 1-ї години ночі 26 жовтня (8 листопада) Чудновський утретє з'явився у Зимовому палаці, цього разу разом з Антоновим-Овсієнком. Тепер він очолював основні сили штурмуючих.
Про вирішальні події, які відбулись під час штурму останнього вогнища спротиву Тимчасового уряду, згадує у своїх споминах Антонов-Овсієнко. Все розпочалося з перестрілки, яка спалахнула 25 жовтня одразу після настання темряви. Безладна стрілянина біля палацу тривала майже годину. Згодом штурмуючі відкрили кулеметний вогонь по захисниках Зимового палацу. Юнкери відповіли вогнем з дерев'яних барикад, які звели для захисту від ворожих куль. На кілька хвилин стрілянина вщухла, після чого кулемети штурмуючих заговорили знову. Щільність вогню з обох сторін посилилась, після чого пролунали гарматні постріли з Петропавлівської фортеці і, нарешті, холостий постріл «Аврори». Одразу після початку артилерійського обстрілу броньовики, які були поблизу Зимового палацу, припинили вогонь. За кілька хвилин припинили опір і юнкери на барикадах, а бійці жіночого ударного батальйону здалися в полон, унаслідок чого більшовики на чолі з Антоновим-Овсієнком змогли проникнути у ворота і на сходи палацу. Але, як виявилося, святкувати перемогу було ще зарано – одразу після цього юнкери посилили вогонь, змушуючи нападників повернутись на попередні позиції. Після того як заколотники відступили, гарматний обстріл тривав і далі, і лише після кількох влучень артилерійських снарядів у будівлю частина юнкерів здалася.
Нарешті більшовики змогли прорватися у бічні ворота, за які точилась така запекла боротьба. Однак тут на них чекала несподіванка – сходи виявились забарикадованими захисниками Тимчасового уряду. Для того щоб обійти барикаду сходами, штурмуючі згаяли майже годину, і лише після цього юнкери оголосили про цілковите припинення опору.
Жертви були мінімальні. Втрати штурмуючих – п'ять матросів і один солдат убитими, а також кілька десятків легко поранених. З боку захисників Зимового палацу, за словами Антонова-Овсієнка, ніхто серйозно не постраждав. Одразу після закінчення штурму всіх захисників Зимового палацу було роззброєно і відпущено по домівках.
Близько 2-ї години ночі, пройшовши до Малої їдальні, в якій розташовувалися на той момент члени Тимчасового уряду, Антонов-Овсієнко оголосив про припинення їхньої діяльності. Міністри Керенського були заарештовані і відправлені до Петропавлівської фортеці, звідки через кілька днів їх звільнили. Так закінчився більшовицький переворот, який нова влада згодом назве Великою Жовтневою соціалістичною революцією і багато років буде підносити радянському народу як одну з найбільш доленосних подій нового часу. Не було знаменитого штурму Зимового, який кожен з нас бачив у кіно, не було гніву повсталого народу. Мало місце звичайне захоплення влади. А попереду роки громадянської війни, голоду, хвороб і репресій.
а позавчера прочитал о Н.Махно Савченко В.А., тоже впечатлило.
Кстатиобе книги взял в своей сельской библиотеке.
#O5A - Опять Анархия
В ФОКУСЕ АНАРХИИ

Ответить

Вернуться в «Политика»